Проект "Україна: апогей сюрреалізму" в арт-центрі Я Галерея
29
декабря

Проект "Україна: апогей сюрреалізму" в арт-центрі Я Галерея

Уявімо українських музейників, які в ХХІІ столітті, перебираючи й досліджуючи культурну спадщину маловивченого початку ХХІ ст., постануть перед вибором розподілу деяких культурних артефактів за історичним і мистецьким напрямами. Коли руки дійдуть до вишивки Божени Чагарової, яка вже викарбувала своє ім'я в роботах і прирекла себе на власну присутність у мистецтві, тут усе буде ясно. Її вишиті роботи, найімовірніше, вважатимуть приналежними до історичної теми, адже Божена Чагарова фіксує соціально-політичні та культурні зміни нашого дивного періоду. Не певен, що дослідники майбутнього залучать до мистецького поля часозатратну кропітку техніку вишивки художниці та художню спрощену образність, яка у ХХІІ столітті стане основною міжнародною мовою «пост-емодзі поколінь». А ті цитати з журналів, газет, кінопрограм і книжок, які вона використовує в своїх роботах, документують для майбутнього абсурдність нинішнього часу. Що робить Божена? Чому лавиноподібний інтерес до її робіт виникає буквально одразу, щойно вони потрапляють в інформаційний простір? Чому тексти про неї вже займають призові місця на мистецтвознавчих конкурсах? Чому професіонали губляться щодо непрофесійної творчої основи автора? Що це за феномен? Понад десять років тому в дискусії з дослідниками сільського наїву я виокремив явище нового міського непрофесійного мистецтва й назвав його «новий наїв». Відриваючись від сільського фундаменту, наїв мутував та іноді набував форм неоекспресіонізму, іноді — постконцептуального мистецтва, а іноді переходив у стійку площину актуального мистецтва. Це розчинило явище і злило його з традиціями сучасного мистецтва, яке також мало міський, проте частіше академічний базис. Але поява Божени переплутала мені всі карти. Проживаючи в невеликому селі на Житомирщині, вона обрала собі інформаційні канали, за якими, попри довіру чи недовіру до них, формує портрет сучасної країни постмедійного зразка. "Кожну стандартну свою вишивку створюю не менш ніж три місяці за точним ескізом, який неможливо змінити, тобто будь-які імпровізації виключено. Вишивка — це пікселі «діалектичної матриці»" - каже про свою творчість Божена. Пікселі, що займають багато часу, але призводять до результату, який доволі складно розмістити в нашій нинішній культурній системі координат. Текст і символи створюють єдину картинку нарочито спрощеного інформаційного й образного ряду, частиною якого є кожен із нас. Тут ніби все змішано, але до певного моменту, поки не бачиш усього циклу або серії разом, адже тоді розумієш, що цілісність Божениного сценарію — абсолютна. І вже не почуєш від нав'язливих порадників зауважень у стилі: «А ще було би добре ...». Хто вона? Чому досі про Божену ніхто не чув, хоча майже 20 років вона віддано й щоденно вишивала свої твори, які батько розносив і розсилав у форматі фотографій у Мисецький арсенал, PinchukArtCentre, журнал Кореспондент, видавництво Основи? Чому жодного разу не отримав відповіді від кураторів, журналістів чи видавців? Чому ніхто ніколи не пропонував виставки чи хоча б маленької заохочувальної публікаці? Якщо торкнутись явища актуального наїву, то його потрібно розпізнати й постаратись не лякатися нестандартної подачі. А з цим проблема. Ми можемо звикнути до будь-якого сильного прояву професійного мистецтва, а щирий прояв «не художника» викликає незручність і внутрішній сором, наче йдеться про підглядання за справжнім життям. Зі схожою позицією професійного середовища я як куратор стикався неодноразово. Чи готове наше суспільство сприйняти творчість Божени? Звісно! Вона бажана з багатьох змістовних і технічних причин (вишивка досі є найпопулярнішою арт-терапією українців).Чи готові інституції взяти на себе показ її доробку? Я відверто захоплююсь художницею й демонструю в стінах арт-центру Я Галерея першу персональну виставку Божени Чагарової. Павло Гудімов
29 декабря - 29 декабря
с 10:00 до 19:00
Ya Gallery
Khoryva, 49 B, Киев, 04071